Поради психолога

Практичний психолог - Русецька Олена Михайлівна

Графік роботи
Понеділок 7:30 - 16:00
Вівторок 7:30 - 16:00
14:00 – 16:00 - консультування батьків

Середа 7:30 - 16:00
Четвер 7:30 - 16:00
14:00 – 16:00 - консультування педагогів
П’ятниця 7:30 - 16:00

Перерва щоденно: з 12:00 по 12:30 год.

 ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ
ПСИХОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ ЗАКЛАДУ

 Забезпечення психологічного супровіду адаптаційного періоду дітей раннього віку;
 Визначення та формування психологічної готовності дітей до шкільного навчання;
 Виявлення та психологічний супровід обдарованих дітей;
 Психологічний супровід дітей «групи ризику»;
Психологічний супровід дітей з особливими освітніми потребами;
 Діагностика індивідуальних особливостей розвитку дітей в інтелектуальній, емоційній, вольовій сфері, їх проявлення;
 Консультативна допомога всім учасникам навчально-виховного процесу;
 Проведення просвітницької роботи серед працівників та батьків вихованців;
Корекційно-розвивальна робота з дітьми, батьками, педагогами.

Перші дні в садочку: як допомогти дитині

Мабуть, усі мами пам’ятають, як віддавали дитину у дитячий садок. Зазвичай це запам’ятовується надовго тому, що безболісно процес адаптації до садочка проходить лише у деяких дітей. Більшості дітей буває складно звикнути до дитячого садочку, ця складна адаптація виявляється у поганому сні дитини, втраті апетиту, плаксивості.

Для того щоб період адаптації дитини пройшов безболісно рекомендовано:

По-перше, пояснити дитині, що таке дитячий садочок і навіщо туди ходять діти. Головне, намагатися простими словами створити позитивний образ садочку (наприклад, «у дитячий садочок приходять такі ж діти, як і ти, вони там разом граються, вчаться, їдять», «там багато іграшок і добрі вихователі, які піклуються про дітей» тощо).

По-друге, познайомити дитину з обраним дитячим садочком під час прогулянки. Можна під час прогулянок ненадовго заходити з дитиною на територію садочку, у групи, щоб дитина поступово звикала.

По-третє, завчасно ознайомтесь із розпорядком дня у садочку і поступово вводьте цей режим дня вдома, а також навчайте тому, що знадобиться в дитячому садку (вміння самостійно одягатися, умиватися, їсти).

По-четверте, якщо вдається, то віддавайте дитину в ту групу, в якій він вже знає кількох дітей (дітей ваших друзів або знайомих, сусідів, з якими ваша дитина вже спілкується). Але важливо й вчити дитину, як знайомитися з новими дітьми і як потрібно поводитися з друзями. Адаптація дитини буде залежати й від того, наскільки легко вона зможе встановлювати стосунки в колективі. Ви самі можете допомогти дитині встановити контакти з іншими дітьми, познайомивши малюка з ними та їхніми батьками, запрошуйте нових друзів вашої дитини на вихідні до вас додому.

По-п’яте, заздалегідь познайомте дитину з вихователем групи, до якої ходитиме ваш малюк. Повідомте медсестру і вихователів про особливості стану його здоров’я та характеру. Поясніть дитині, до кого вона може завжди звернутися за допомогою, якщо їй вона буде потрібна.

По-шосте, перед тим, як відвести дитину в дитячий садочок, можна провести комплекс заходів щодо загартовування дитини, а також потрібно пройти медичний огляд, щоб переконатися, що дитина здорова.

У перші два-три тижні залишайте дитину лише на кілька годин в дитячому садочку, поступово збільшуючи цей час.

Важливо! У присутності дитини ніколи не показуйте, що ви нервуєте і переживаєте з приводу того, що вона йде в дитячий садочок. Не дозволяйте собі також критики на адресу дитячого садка в присутності дитини, оскільки все це буде відразу негативно сприйнято нею, що викличе страх, невпевненість і небажання йти в це місце.

Період адаптації в середньому займає півроку, саме тому батькам слід запастися терпінням і з розумінням ставиться до примх дитини в перші місяці відвідування дитячого садочку.

І ще декілька порад батькам дошкільника.

Ніколи не обговорюйте у присутності дитини вихователів, що може призвести до втрати авторитету педагога в очах дитини. Майте на увазі: все, що Ви говорите або робите вдома при дитині, стає надбанням громадськості. Адже діти люблять ділитися з вихователем і одногрупниками всім, що дізналися і побачили нового. Нерідко вихователь розповідає, як діти повідомляють їй про те, що не будуть її слухати, тому що мама казала, що вихователь щось неправильно зробила або сказала.
Щовечора цікавтеся у дитини про те, як пройшов день, що сталося нового і цікавого. Обговорюйте з нею останні події у садочку, розпитуйте про друзів, про ігри, в які вони гралися.
Якщо період адаптації у вашої дитини затягнувся на дуже тривалий час, зверніться до психолога дитячого садка. Психолог проведе з вашою дитиною корекційну роботу (тренінг, який складається з цікавих ігор), спрямовану на прискорення періоду адаптації до умов дитячого садка.
Не лякайтеся, якщо на другий день (саме на другий, а не на перший) малюк буде сильно плакати. Він уже зрозумів, що його мама (тато, бабуся, дідусь ...) збираються залишити його тут на довгих кілька годин. У перший день для нього все нове. Багато іграшок, багато таких же чоловічків, як і він, тітка-вихователь (деякі малюки називають перший час вихователя мамою). І дитина не відразу помічає, що вона залишилася без батьків. Ваше завдання в перший день полягає в тому, щоб Ви забрали дитину до того, як вона це зрозуміє. Тому краще не йти з садочку, а бути десь по близькості. І за першим покликом вихователів забрати дитину додому. А на другий день малюк вже розуміє, що його мама піде, і він залишиться зовсім сам. Але повірте, дуже мало дітей протягом усього дня плачуть так само, як у перші хвилини, коли малюк переступає поріг дитячого садка, тримаючи маму за руку. Всім відомо, що наші діти - це маленькі маніпулятори. До тих пір, поки мама не пішла, дитина вірить, що якщо голосно плакати, то мама зглянеться і забере її звідси. Як правило, як тільки мама залишає дитину в групі, увага малюка швидко переключається на щось цікаве і захоплююче, наприклад, на нову гру, або яскраву іграшку.
Довіртеся вихователям, покладіться на їхній досвід, адже багато маленьких діточок приходили до них у групу вперше, й вони знайдуть підхід і до вашого малюка.

Адаптація: як батьки можуть допомогти самим собі

Не ігноруйте своїх емоцій. Часто батьки не розуміють, що відбувається, і намагаються ігнорувати свої емоції. Утім, не треба цього робити. Ви маєте право на всі свої почуття, і у цьому разі вони абсолютно природні. Коли дитина вступає в дитячий садок, у неї з’являється новий відділений від родини простір — це складне випробування і для малюка, і для вас. Звісно, у вас також крається серце, коли ви бачите, як малюк переживає чи плаче від однієї згадки про дитячий садочок. Утім, постарайтеся зберігати спокій, адже дитина переймає ваші емоції.
Демонструйте впевненість у своєму рішенні віддати дитину в дитячий садок. Що менше ви сумніватиметеся в тому, що дитина має ходити в дитячий садок, то більше віритимете, що вона рано чи пізно адаптується. Дитина «зчитає» вашу упевненість і сама почуватиметься впевнено.
Повірте, що малюк — не слабкий. Адаптаційна система дитини достатньо сильна, щоб витримати це випробування. І навіть якщо малюк заливається сльозами — це хороший знак. У малюка справжнє горе, адже він розлучається з найдорожчими людьми — мамою і татом! Малюк поки не знає, що ви обов’язково повернетесь, щоб забрати його додому, він не звик до нового режиму. Гірше, коли дитина настільки затиснута лещатами стресу, що не може плакати. Плач — помічник нервової системи, що запобігає її перевантаженню. Тому не бійтеся дитячого плачу й не сваріть малюка за рюмсання. Звісно, дитячі сльози змушують вас хвилюватися, але ви теж обов’язково впораєтеся.
Зверніться по допомогу. У дитячому садку працює практичний психолог — фахівець, який може допомогти не лише дитині, а й вам. Практичний психолог може детально розповісти, як відбувається адаптація, скільки вона триває, які поведінкові реакції дитини можливі. Та найголовніше — практичний психолог може запевнити вас у тому, що в дитячому садку працюють уважні й турботливі фахівці. Іноді батькам потрібно знати, що дитина швидко заспокоюється після того, як вони йдуть. Таку інформацію також може надати практичний психолог. Адже він спостерігає за дітьми і вихователями під час адаптації.
Заручіться підтримкою. Вас оточують батьки, що переживають ті самі почуття, що і ви. Підтримуйте одне одного, дізнайтеся, до яких лайфхаків вдається кожен із вас, щоб допомоги своїй дитині. Разом відзначайте і тіштеся успіхами — своїх дітей і власними.

спокійний-ранок_-або-як-зробити-день-дитини-спокійним.jpg

Гра та іграшки

Усі діти мають спільну характерну рису – вроджений потяг до гри. Переоцінити значення гри в житті дитини важко. У народі кажуть: «Де гра – там і радість».
Відомий психолог Л.Виготський зазначав, що наукові поняття не засвоюються і не заучуються дитиною, а виникають і складаються шляхом величезного напруження її власної думки. Саме тому одним із шляхів, який веде до прискорення процесу пізнання, є використання розвивальних ігор у різних видах діяльності дошкільників.
Нерідко буває так, що дитина має багато іграшок, але вона не грається ними. Іграшки вже себе вичерпали, набридли дитині. Готова іграшка не може дати тривалого інтелектуального навантаження для розуму. У цьому плані доречними і цікавими є будівельні матеріали, башточки, мозаїки, пазли тощо. Ці ігри довше слугують дітям, але й вони мають обмежені розвивальні властивості. І саме тут постає питання: а які ж ігри потрібні для успішного творчого розвитку? Перш за все розвивальні, метою яких є розвиток психічних пізнавальних процесів дитини.

З поміж характерних особливостей розвивальних ігор виділяють такі:
• гра являє собою комплекс завдань, які дитина виконує за допомогою картинок, кубиків, цеглинок, квадратиків, іграшок;
• завдання мають вигляд моделі, площинного малюнка, креслення, письмової чи усної інструкції;
• гра будується за принципом «від простого до складного»;
• більшість розвивальних ігор не вичерпується запропонованими завданнями, а дозволяє дітям, батькам, педагогам складати нові варіанти завдань, вигадувати нові ігри;
• дана гра допомагає малюкові розвиватись самостійно відповідно до його здібностей.
Завдяки проведенню таких ігор відбувається не тільки творчий розвиток дитини, а й формується впевненість у власних здібностях, підвищується рівень самооцінки, з’являються позитивні емоції (радість, зацікавленість, захоплення, задоволення). Розвивальні ігри несуть із собою атмосферу вільної та радісної творчості. Граючись у ці ігри, батьки та педагоги навчаються поважати особистість дитини, не заважати їй розмірковувати і приймати рішення самостійно, не виконувати за неї те, що вона може зробити сама.
Приклади розвивальних ігор за віком
Молодший дошкільний вік (молодша група)
«Що може котитися, а що ні?»(геометричні фігури), «Який колір зник?»(знання кольорів), «Знайди пару?»(за кольором), «Збір урожаю?», «Одягнемо ляльок»(величина предметів), «Чарівна торбинка»(слухова та зорова пам’ять), “Що змінилося»(зорова пам’ять), «Подорож містом»(образне мислення), «Крамниця»(класифікація) та інші.
Середній дошкільний вік(середня група)
«Назви три предмети»(класифікація), «Придумаємо загадку»(образне мислення, уява), «Сова»(увага), «Хто за ким?»( зорова пам’ять), «Повтори речення»(слухова пам’ять), «Чарівна торбинка»(геометричні фігури), «Буває чи не буває?»(логічне мислення) та інші.

Старший дошкільний вік(старша група)
«Найкращий колір»(знання кольорів), «Вгадай за смаком»(сприйняття), «Хто краще чує?»(фонематичний слух), «Пари картинок»(зорова пам’ять), «Склади фігури»(зорова та слухова пам’ять), «Склади речення»(мислення, фантазія), «Так – ні»(логічне мислення), «Назви одним словом»(класифікація), «Навіщо і чому»(логічне мислення, загальна ерудиція) та інші.
Батькам та педагогам потрібно не забувати про ще один суттєвий момент – підбір іграшок. Це дуже важливо, тому що неправильно підібрані іграшки можуть негативно впливати на розвиток дитини.
Психологи та педіатри вважають, що надмір та різнобарвність іграшок може призвести до строкатості й нестійкості почуттів, поверховості й мінливості симпатій. Краще дати дитині кілька іграшок, а інші заховати. Щоб вона про них трохи забула, а потім сприйняла їх як нові. З-поміж загальних вимог стосовно дозування іграшок виділяють правило: чим менша дитина, тим менше іграшок повинно бути в полі її зору.
Ляльки й тваринки – це ідеальні друзі, які все розуміють і не пам’ятають зла. Ляльки, герої казок повинні обов’язково нести в собі моральну характеристику. Улюблена іграшка має навчати дитину добра, здатності ідентифікуватися з лялькою, природою, іншими людьми.
На жаль, багато батьків, вибираючи ляльки (а також інші іграшки),керуються їхнім зовнішнім виглядом: яскравістю фарб, привабливістю, модою, а також власними уподобаннями. Однак кожна лялька має свій образ, свою моральну характеристику. Розповсюджені зараз ляльки Барбі – це перш за все образ жінки, яка може бути дружиною, матір’ю. Про неї не потрібно піклуватись, її не потрібно годувати, заколисувати, її не потрібно виховувати. Традиційна гра в «дочкі-матері» зорієнтована на відпрацювання навичок майбутнього материнства, а яка з Барбі дочка?
Є й інші іграшки – агресивні. Монстри, монстрики, чудовиська – збірні образи, які концентрують у собі щось таємниче й загрозливе. Краще підбирати іграшки так, щоб позитивне створювало у дитині правильні, не розмиті уявлення про добро й зло. Саме ці чіткі уявлення дають можливість правильно орієнтуватись у світі.
Головний принцип, яким потрібно керуватися, полягає в тому, що все повинне бути корисним, а не шкодити. Ігри та іграшки – не виняток.

6-кроків-для-вихователя_-щоб-запобігти-професійному-вигоранню.jpg

«Примхи і впертість дітей-дошкільнят, їхні причини і прояви»

Примхи і впертість є складовими відхилень у поведінці поряд із:
• неслухняністю, що виражається в пустощах;
• дитячим негативізмом, тобто неприйняттям чогось без певних причин;
• свавіллям;
• недисциплінованістю.
Усі ці форми відхилень у поведінці різняться лише за ступенем соціальної небезпеки, а також залежать від вікових та індивідуальних особливостей особистості дитини.
Поняття «примхи і впертість» дуже споріднені, тож чіткої межі провести між ними не можна. І способи подолання примх і впертості однакові, але про це – пізніше.
Упертість – це психологічний стан, дуже близький до негативізму. Це негативна особливість поведінки людини, що виражається в необґрунтованій і нераціональній протидії проханням, порадам, вимогам інших людей. Різновид наполегливої неслухняності, для якої немає видимих мотивів.
Прояви впертості
• У бажанні продовжити розпочату дію навіть тоді, коли очевидно, що вона безглузда, не приносить користі.
• Є психологічним захистом і має вибірковий характер, тобто дитина зрозуміла, що припустилася помилки, але не хоче цього визнавати, і тому «наполягає на своєму».
Упертість може стати рисою характеру, якщо не вжити заходів до її подолання. З плином часу вона породжує дитячу брехливість, може призвести до розладу нервової системи, неврозів, дратівливості. Якщо такі прояви, ще в дошкільному віці, з реактивних станів переходять у хронічні, виникає початкова стадія педагогічної занедбаності.
Про примхи не будемо говорити, адже вся інформація подібна до сказаного раніше.
Капризи – це дії, позбавлені розумної підстави, тобто «Я так хочу – і все!!!». Вони спричинені слабкістю дитини і певною мірою є формою самозахисту.
Прояви примх
• У бажанні продовжити розпочату дію навіть тоді, коли зрозуміло, що вона безглузда, не приносить користі.
• У невдоволенні, дратівливості, плачі.
• У руховому збудженні.
Розвитку примх сприяє несформована нервова система.

Що необхідно знати батькам про дитячу впертість і примхливість?
1. Період впертості та примхливості починається приблизно з 18 місяців.
2. Зазвичай, ця фаза закінчується до 3,5 – 4 років.
3. Випадкові напади впертості у більш старшому віці – теж річ цілком нормальна.
4. Пік упертості припадає на 2,5 – 3 роки життя.
5. Хлопчики упираються сильніше, ніж дівчатка.
6. Дівчатка вередують частіше, ніж хлопчики.
7. У кризовий період напади впертості та примхливості трапляються у дітей по 5 разів на день. У деяких – до 19 разів!
8. Якщо діти після досягнення 4-х років продовжують часто вередувати, то, швидше за все йдеться про «фіксовану впертість», істеричність як зручний спосіб маніпулювання дитиною своїми батьками. Найчастіше це результат погоджувальної поведінки батьків, що піддалися тиску з боку дитини, наприклад, заради свого спокою.
Що можуть зробити батьки для подолання упертості та примхливості у дітей?
1. Не надавайте великого значення впертості та примхливості. Звертайте увагу на напад, але не дуже хвилюйтесь за дитину.
2. Під час нападу залишайтеся поруч, дайте дитині відчути. Що ви її розумієте.
3. Не намагайтеся в цей час щось втлумачувати своїй дитині – це марно. Лайка не має сенсу, ще сильніше її збуджує.
4. Будьте з дитиною наполегливими: якщо сказали «ні», залишайтеся й надалі при цій думці.
5. Будьте наполегливими навіть тоді, коли напад дитини відбувається в громадському місці. Найчастіше допомагає тільки одне – взяти її за руку і відвести.
6. Істеричність і примхливість вимагає глядачів, тож не вдавайтеся до допомоги сторонніх: «Подивіться, яка погана дівчинка, ай-ай-ай!». Дитині тільки цього й потрібно.
7. Намагайтеся схитрувати: «Ох, яка у мене є цікава іграшка (книжка, штучка)!». Подібні маневри зацікавлять капризулю, тоді вона заспокоїться.
8. Уникайте грубого тону, різкості, прагнення «зламати силою авторитету».
9. Використовуйте спокійний тон спілкування, без дратівливості.
10. Учинки мають місце бути, якщо вони педагогічно доцільні, виправдані логікою виховного процесу.
Наступні моменти дуже важливі у попередженні та в боротьбі з упертістю і капризами. Говоритимемо про гуманізацію стосунків між батьками і дітьми, а саме про те, коли дитину можна карати і сварити, коли можна і потрібно хвалити.
1. Не можна хвалити за те, що:
• досягнуто не своєю працею;
• не підлягає похвалі (краса, сила, спритність, розум);
• із жалю або бажання сподобатися.
2. Потрібно:
• хвалити за вчинок, за доконану дію;
• починати співпрацювати з дитиною завжди з похвали;
• дуже важливо похвалити дитину з ранку, якомога раніше, і на ніч – теж;
• уміти хвалити, коли немає за що (наприклад: попросити про допомогу, поради, як у дорослого).
Про покарання поговоримо докладніше.
Не можна карати і сварити, якщо:
• дитина хвора, відчуває нездужання або оговталася після хвороби, адже в цей час психіка дитини вразлива і реакція непередбачувана;
• коли дитина їсть, відразу після сну і перед сном;
• завжди, якщо щось не виходить (наприклад: коли ви поспішаєте, а дитина не може зав’язати шнурки);
• після фізичної або душевної травми (наприклад: дитина впала, ви сварите за це, вважаючи, що вона винна);
• коли дитина не впоралася зі страхом, неуважністю, рухливістю тощо, але дуже старалася;
• коли внутрішні мотиви її вчинку вам не зрозумілі;
• коли ви розгнівані.
7 правил покарання
1. Покарання не має завдавати школи здоров’ю.
2. Якщо є сумніви, то краще не карати (наприклад: ви не впевнені, що вчинок скоїла саме ваша дитина, або ви сумніваєтеся в тому, що вчинена дія взагалі гідна покарання, тобто карати «про всяк випадок» не можна).
3. За один проступок – одне покарання (не можна пригадувати старі гріхи!).
4. Краще не карати, ніж карати із запізненням.
5. Потрібно карати і незабаром пробачати.
6. Якщо дитина вважає, що ви несправедливі, від покарання не буде ефекту, тому важливо пояснити дитині, за що і чому вона покарана.
7. Дитина не мусить боятися покарання.
Звісно, використовувати всі правила й умови у своєму сімейному вихованні дуже складно, але кожен батько здатний вибрати з усього названого потрібну складову, доповнивши таким чином уже вироблену стратегію виховання у родині.

Пам'ятка для педагогів щодо організації спілкування з хлопчиками та дівчатками

Ніколи не забувайте, що перед вами не просто дитина, а хлопчик чи дівчинка з властивими їм особливостями сприйняття, мислення, емоцій. Виховувати, навчати і навіть і любити їх треба по різному. Але обов’язково сильно.
Ø Ніколи не порівнюйте хлопчиків та дівчаток, не ставте одних за приклад іншим: вони різні, навіть за біологічним віком – дівчатка звичайно старші від своїх ровесників-хлопчиків.
Ø Не забувайте, що хлопчики та дівчатка по-різному бачать, чують, відчувають дотик, по-різному сприймають простір і орієнтуються в ньому, а головне – по-різному осмислюють усе, з чим зустрічаються в цьому світі.
Ø Не перестарайтеся, вимагаючи від хлопчиків акуратності і старанності у виконанні вашого завдання.
Ø Не забувайте не тільки розповідати, а й показувати. Особливо це важливо для хлопців.
Ø Якщо вам треба насварити дівчинку, не поспішайте висловлювати своє ставлення до неї – бурхлива емоційна реакція заважає зрозуміти, за що її лають. Спочатку з’ясуйте, у чому її помилка.
Ø Сварячи хлопчика, викладіть коротко і точно, чим ви незадоволені, тому що він не може довго утримувати емоційне напруження. Його мозок ніби відключить слуховий канал, і дитина перестане вас слухати і чути.
Ø Знайте, що дівчатка можуть вередувати, здавалося б, без причини або з незначного приводу через утому (виснаження правої «емоційної» півкулі мозку). Хлопчики в цьому випадку виснажуються інтелектуально ( зниження «раціональної »півкулі). Дорікати їм за це не тільки марно, а й аморально.

Стоп: булінг!!!
ЗУПИНИМО БУЛІНГ РАЗОМ!!!

Чи замислювалися ви, де беруть витоки комплекс жертви або потреба агресії стосовно інших. Мало хто з батьків знає про булінг чи стикається з цим явищем в дитячому садку. Чому і як дитина дошкільного віку стає жертвою булінгу?
Види булінгу в дитсадку
Булінг (від англ. to bull — переслідувати) — свідома агресивна поведінка однієї дитини або групи дітей стосовно іншої.
Булінг у ДНЗ (ЗДО) може проявлятися як тиск: психологічний фізичний. Часто діти застосовують і фізичний, і психологічний тиск на жертву. Наприклад, образи, приниження, ігнорування, непоступливість, погрози, побиття під час ігор.
Хто провокує булінг в дитсадку
Булінг серед дітей старшого дошкільного віку в ЗДО можуть спровокувати дорослі. Діти старшого дошкільного віку одразу сприймають ставлення авторитетних дорослих до інших і беруть це ставлення за зразок. Вони починають цькувати дитину чи дітей, якщо:
педагог або помічник вихователя:
– зневажливо ставиться до дитини, яка часто плаче або невпевнена в собі
– ігнорує скаргу дитини на те, що її образили однолітки
– глузує із зовнішнього вигляду дитини
– образливо висловлюється про дитину чи її батьків
– проявляє огиду щодо фізичної або фізіологічної особливостей дитини

батьки або члени сім’ї:
– б'ють та ображають дитину вдома
– принижують дитину у присутності інших дітей
– проявляють сліпу любов та виконують усі забаганки дитини
– ставляться до своєї дитини як до неповноцінної особистості, жаліють (неповна родина, дитина хвора або має відхилення в розвитку).
Усі діти потребують підтримки дорослих — батьків, вихователів, практичного психолога та соціального педагога. Саме вони мають допомогти дітям налагодити партнерські взаємини з однолітками у групі.
Як міняється поведінка дитини під час булінгу в ЗДО
Дитина-жертва булінгу поводиться незвично. Якщо раніше вона охоче відвідувала дитячий садок, то тепер така дитина:
вдома:
– не хоче одягатися вранці
– шукає собі будь-яку справу вдома, аби не йти до дитячого садка
– просить батьків забрати її із дитячого садка раніше
– плаче, вигадує хворобу або в неї дійсно підвищується температура тіла, починають боліти голова, живіт
– не контактує з однолітками у дворі
– грає наодинці в парку
в дитячому садку:
– не бере участь у сюжетно-рольових та рухливих іграх, спільній самостійній художній діяльності тощо
– усамітнюється при будь-якій нагоді
– часто губить свої іграшки або речі
– бруднить чи псує одяг
– грає поламаними іграшками
– відмовляється на користь іншої дитини від головної ролі в театрілізації чи грі
– не має друзів у групі.

Насильство в сім’ї . Шляхи запобігання.

Раніше нам так здавалося, що так званих благополучних сімей у нас значно більше, ніж сімей алкоголіків, ледарів та просто неосвічених людей з брутальною поведінкою, яким притаманне насильство щодо дітей.Ми змалку засвоїли істину, що «сміття з дому виносити не можна», а це означало повне замовчування тих трагедій, які розгорталися за зачиненими сімейними дверима. Іноді ми чуємо: «Як це могло статися? Адже цей хлопчик з благополучної сім’ї?”. А він з великою вірогідністю був свідком домашнього насильства – чи приниження, чи навіть побиття матері, братика і т.ін. Може, і сам ставав жертвою насильства, не спроможний був захистити ні себе, ні матір, не міг ні з ким поговорити про свій біль.
Сьогодні ми вже добре знаємо про існування такого ганебного та досить, нажаль, поширеного явища, як насильство в сім’ї. В Україні навіть прийнято Закон «Про попередження насильства в сім’ї”.
За статистикою, 75% потерпілих від домашнього насильства в сім’ї є діти.
Відомий польський спеціаліст з попередження домашнього насилля Ліс Аларкон дає таке визначення насильства:
Насильство – це дії, що чинить(-ять) одна(або декілька) особа(осіб), які характеризуються такими ознаками: здійснюються свідомо і спрямовані на досягнення певної мети, завдають шкоди (фізичної, моральної, матеріальної тощо) іншій особі; порушують права і свободи людини; той, хто здійснює насилля, має значні переваги(адміністративні, фізичні, психологічні тощо), що робить неможливим ефективний захист жертви насилля.
Психологічне насильство:
• Використання лайливих слів, крику, образ, які негативно впливають на самооцінку партнера;
• Образливі жести або дії, примус до принизливих дій;
• Прояв грубощів стосовно рідних або друзів партнера;
• Завдання шкоди домашнім тваринам, до яких емоційно прив’язаний партнер(жертва);
• Знищення, пошкодження або приховування особистих речей;
• Груба критика вчинків, думок, почуттів;
• Ставлення як до слуги;
• Обмеження свободи дій і пересування;
• Контроль і обмеження можливості спілкування з рідними або друзями, переслідування;
• Погрози (фізичного насильства, розповісти про особисті справи. Секрети тощо);
• Ігнорування, нехтування дитини, відсутність доброзичливої атмосфери;
• Втягування у з’ясування стосунків, шантаж;
• Недостатнє задоволення потреб в їжі, одязі, освіті, медичній допомозі;
• Недостатнє забезпечення дитині необхідної підтримки, уваги, прихильності.
Вербальне або словесне насильство: здійснюється, коли докоряють за кожний вчинок, критикують особистість або принижують грубою лайкою. Емоційне насильство може здійснюватися без слів – за допомогою міміки, поз, поглядів.
Фізичне насильство: будь-яка насильницька поведінка, яка може проявлятись у вигляді ляпасів, скубань, укусів, штовхань, ударів, подряпин, опіків, задушень, грубих хапань, відкидань убік або на підлогу, кидання предметів у жертву, позбавлення їжі або пиття тощо.
Сексуальне насильство: зазіхання на статеву недоторканість жертви.
Економічне насильство:
• позбавлення або обмеження можливості користуватися і розпоряджатися власними грошовими коштами;
• позбавлення можливості користуватися власним або спільним майном;
• завдання шкоди або знищення майна партнера (жертви).
Найбільш типовими наслідками такої ситуації стають такі скарги батьків чи педагогів на поведінку дітей:
• бійки;
• конфлікти з оточенням;
• низький рівень навчальної діяльності;
• замкнутість;
• підвищена агресивність;
• похмурий, сумний настрій;
• депресія;
• тривожність, страхи;
• нестійкість емоційної системи.
Жорстокість щодо дітей виникає з різних причин:
• якщо дорослі мають негативні моральні якості;
• якщо вони не задоволені своїм життям;
• як результат конфліктів у сім’ї;
• як психічне захворювання батьків та інших кривдників.

Наслідки домашнього насильства
1. Постійний страх жертви
2. Депресія
3. Обман як основа поведінки
4. Насильницька модель існування сім’ї як норма
5. Агресивна поведінка
6. Низька самооцінка
7. Брак позитивних почуттів

Шляхи запобігання
Коли дитина поводиться агресивно:
• з’ясуйте причину агресії;
• навчайте дитину висловлювати свої почуття і потреби відкрито. Традиційно ми привчаємо дітей стримувати свій гнів та агресивність. І коли ці почуття виникають, дитина навчається їх ховати, відчуваючи сором, провину;
• установіть чіткі та незмінні межі поведінки, переконайтесь, що дитина розуміє: ворожі, агресивні дії неприпустимі ніколи;
• пам’ятайте, що ваші дії для дитини – основний взірець для наслідування.
Коли дитина стала свідком проявів насильства в сім’ї:
• допоможіть дитині поділитися своїми почуттями з кимось із дорослих, сприяйте тому, аби вона не замикалась у собі;
• обговоріть ситуацію, її причини, можливі наслідки;
• допоможіть їй зрозуміти, що в тому, що батьки сваряться, немає її вини;
• якщо не впораєтесь самі – звертайтесь до психолога.

«ДІТИ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ»

Як свідчить практика передових європейських країн, більшість дітей з особливостями психофізичного розвитку може навчатись та виховуватись у навчальних закладах загального типу за умови відповідної системи навчально-виховної роботи.
Навчання та виховання зазначеної категорії дітей передбачає використання особистісно-орієнтованих підходів у навчально-виховному процесі, застосування індивідуальних, групових форм роботи, враховуючи негативний вплив різних видів розладів і хвороб на процес навчання. Пріорітетними напрямами роботи є сприяння соціальному, емоційному та пізнавальному розвитку кожної дитини, з тим щоб вона відчувала себе неповторним. Повноцінним учасником суспільного життя.
Життя серед дітей допомагає таким дітям адаптуватись до нормальних життєвих ситуацій, позбутися почуття ізольованості, відчуження. З іншого боку, діти, які їх оточують, дорослі вчаться спілкуватися та працювати разом, завдяки чому формується почуття відповідальності за товаришів, які потребують не лише допомоги, а насамперед – прийняття та визнання. Адже в людей з особливими потребами і їхніх родичів однією з головних проблем є те, що суспільство не сприймає цих людей, не розуміє їх, а інколи й боїться.
Навчання та виховання дітей з особливими потребами базується на таких засадах:
• доступність усіх форм навчання й освітніх послуг;
• індивідуалізація та адаптація навчальних програм з урахуванням потреб і можливостей дитини;
• поєднання традиційних та інноваційних підходів до розвитку дитини;
• створення сприятливих умов для соціалізації, самовизначення та самореалізації дітей.
Дана робота проводиться за такими напрямами:
1. Психологічна діагностика дітей(психолог).
2. Підбір методів та прийомів навчання та виховання(медпрацівники, психолог).
3. Підтримка батьків(медпрацівники, психолог).
4. Корекційна та розвивальна (індивідуальна робота, проведення занять) (медпрацівники, психолог) робота з дітьми.
Правильно спланована та систематично проведена навчально-виховна робота забезпечить захист прав кожної дитини, а особливо дитини з обмеженими можливостями на здобуття якісної освіти.

Дитяча безпритульність та бездоглядність

Безпритульність та бездоглядність дітей є однією з найгостріших проблем сьогодення, яка стосується не тільки соціально незахищених верств чи так званих неблагополучних сімей. Неблагополучною можна назвати ту родину, в якій мають місце алкоголізм, наркоманія та інші аморальні прояви життя. Але не завжди благополучною є та сім’я, в якій батько і мати працюють з ранку до вечора, незнаючи чим займається дитина у вільний час. І у зразковій, на перший погляд, родині знайдеться кілька негативних моментів, що здатні зруйнувати стосунки подружжя чи батьків і дітей, завдати одному з них певну психологічну травму. Статистика свідчить, що останніми роками на вулицю все частіше потрапляють діти із заможних, як ми звикли вважати, благополучних родин. До таких наслідків приводить дитину перебування у складних життєвих обставинах: аморальному і небезпечному для життя і здоров’я середовищі, проживання з батьками та дорослими, які ухиляються від виконання своїх обов’язків у сім’ї.
Варто зауважити, що «безпритульність» і «бездоглядність» дітей безпосередньо не завжди залежать від соціальних умов. Європейські розвинені країни теж мають аналогічні проблеми. Щодо термінології, законодавство досить обмежено трактує поняття «безпритульність (безпритульна дитина)». Згідно з Законом України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» від 2 червня 2005 р.: «Безпритульні діти – діти, які були вимушені залишити або самі залишили сім’ю чи дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання» . Остання позиція «...і не мають певного місця проживання” – потребує додаткового тлумачення. «Безпритульна» дитина може довгий час проживати як у соціально прийнятних умовах (на квартирі у друзів, знайомих, родичів тощо), так і в соціально неприйнятних умовах : підвали, горища, теплотраси, комп’ютерні клуби тощо. Такі місця загалом відомі й «певні». Вони (місця) лише характеризуються динамічністю й організаційними труднощами фіксування, проте є тимчасовим місцем, де перебувають неповнолітні.
Згідно з цим Законом, «бездоглядні» діти – діти, не забезпечені сприятливими умовами для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку (матеріальне благополуччя сім’ї, належне виховання, догляд і дбайливе ставлення до дитини, здорова моральна атмосфера тощо). Відповідно дитяча бездоглядність – це послаблення чи брак нагляду за поведінкою, розвитком, самопочуттям дитини з боку батьків чи осіб, які їх замінюють.

«Торгівля людьми. Жахлива проблема нашого сьогодення»

Торгівля людьми — актуальна проблема сьогодення у нашій країні. Усе більше людей потрапляє на гачок работорговців. Поширюється використання дітей, від яких відмовилися батьки, для трансплантації органів. Усе більше дітей потрапляє в рабство, до якого їх віддають близькі люди, які хочуть заробити на дитячій праці.
Що спонукає людей потрапляти у рабство?
По-перше, віра у легке матеріальне збагачення. Молоді люди, які вирішили якнайшвидше піти із сім’ї та швидко розбагатіти, «купляються» на сумнівні оголошення, які можна прочитати у газетах, журналах, на вулицях, в Інтернеті. Сумнівні організації пропонують роботу танцівниць, хатніх господарок, нянь за кордоном у різноманітних країнах світу. Але здебільшого за такими пропозиціями приховується сексіндустрія. Люди, які потрапляють на таку роботу, залишаються сам на сам у чужій країні з безвихіддю, без паспортів, грошей, а найголовніше — захисту своїх прав, життя. Ця праця є нелегальною, ці люди не стоять на обліку, їх не можуть захистити навіть представники консульства.
По-друге, існує дуже багато неблагополучних сімей, де батьки вже давно не захищають і не поважають права власних дітей. Дітей використовують, як «речі», які не мають право голосу. Траплялися випадки, коли дітьми «розплачувались» за певний борг, віддаючи їх у підневільну працю — виконувати певну роботу, жебракувати, красти тощо.
По-третє, за гонитвою великих грошей, дорослі люди не зважають на дітей, які не можуть себе захистити, скоюють жахливі операції щодо трансплантації органів.
Як уникнути цієї жахливої проблеми?
• Батьки повинні повсякчас тримати контакт зі своєю дитиною, цікавитись її життям, знати, чим захоплюється дитина, чи не має вона сумнівних знайомих (навіть із близького оточення), які можуть завербувати її на таку нелегальну працю.
• Обов’язково проводьте бесіди з дитиною про торгівлю людьми, поясніть наслідки цієї проблеми.
• Учіть дитину оберігати свої права, не забувати про власну гідність.
• Якщо ви вирішили знайти роботу за кордоном, обов’язково проконсультуйтесь із фахівцями, представниками громадських організацій, які займаються боротьбою з торгівлею людьми. Це може бути Міжнародна організація з міграції (тел. 3380445685015), Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда — Україна» (тел. 380442053736) або Міжнародна організація праці (тел. 380442208094).
Причини існування торгівлі людьми
Торгівля людьми:
- Криза виробництва
- Безробіття, трудова дискримінація, низька оплата праці, низький рівень соціального захисту населення
- Юридична необізнаність трудових мігрантів
- Рівень доходів (за кордоном вищий, ніж на Батьківщині)
- Довірливість трудових мігрантів
Проблема української трудової міграції є надзвичайно актуальною сьогодні. Найсумніше те, що масштаби цієї проблеми зростають. Сьогодні не існує статистики щодо кількості українських трудових емігрантів, та їх навіть не тисячі, їх — мільйони. Люди з болем у серці залишають домівки та їдуть за кордон, щоб мати змогу прогодувати родину, вивчити дитину чи придбати власне житло, тому що рідна держава, на превеликий жаль, нездатна забезпечити їх достатньою роботою. Сюди також належать і батьки-вахтовики, які також на певний час залишають власні оселі. Головна проблема полягає в тому, що ті, хто залишилися вдома, — це діти, які дуже часто залишаються наодинці з собою і, незважаючи на бабусь і дідусів, почуваються покинутими та самотніми. Звідси і починаються проблеми: пропуски занять без поважних причин, зниження успішності у навчальній діяльності, агресивна та неспокійна поведінка, вживання алкоголю, наркотиків, куріння, бродяжництво.
Та іноді виявляються й позитивні зміни. Діти стають самостійнішими, відповідальнішими, більше цінують і поважають батьків. Та все одно передбачити ситуацію неможливо. Чи у змозі ми вберегти сьогодні наших дітей?
Поради психолога
• Прийміть рішення про від’їзд разом із дитиною. Це допоможе їй усвідомити, що ви їдете через необхідність та заради її майбутнього.
• Підготуйте дитину психологічно до вашого від’їзду, щоб їй не здавалось, що ви її кидаєте.
• Проінформуйте заздалегідь близьких та родичів про від’їзд, щоб забезпечити належний догляд за дитиною.
• Повідомте педагогів про вашу тимчасову відсутність, а також повідомте їм свій контактний телефон.
• Переконайтесь, що під час вашої відсутності умови проживання та харчування дитини будуть задовільними.
• Регулярно підтримуйте зв’язок із дитиною. Домовтеся про дні, коли ви телефонуватимете і дотримуйтесь визначених термінів.

Форми торгівлі дітьми
Діти можуть продаватися за межі країни, а можуть переміщуватись у межах країни. Продаж у межах країни – менш поширене явище, ніж продаж за кордон. Але якщо таке трапляється, то це, як правило, переміщення із сільської місцевості до промислових міст або міст туристичного спрямування чи місць поблизу великих будівництв, зупинок вантажівок, портів та військових баз.
Усиновлення чи удочеріння в комерційних цілях – це оформлення спеціальним юридичним документом встановлення батьківської опіки над дітьми, позбавлених батьківського піклування, з метою подальшого їх використання для отримання доходів.
Останнім часом прослідковується така тенденція: вік дітей, що стають жертвами торгівлі людьми постійно зменшується.
За деякими даними продаж немовлят іноземцям – справа надзвичайно прибуткова, кожна дитина обходиться іноземцям від 20 до 50 тис. доларів США(враховуючи «заробітну плату» всіх учасників).
Захист дітей.
Конвенція ООН про права дитини визначає дитину як особу "віком до 18 років чи старшу відповідно до закону, прийнятого в країні". Згідно із цією Конвенцією, яку підписала 191 держава світу і яка набула чинності в Україні 27 вересня 1991 року, кожна дитина має право на захист від усіх видів економічної та сексуальної експлуатації, насилля (статті 19,32,34,35 та 36). Усі держави повинні захищати дітей від будь-яких форм експлуатації і розбещення, торгівлі та контрабанди їх у будь-яких цілях і в будь-якій формі. Важливим кроком стала ратифікація Українською державою у жовтні 2000 року Конвенції Міжнародної організації праці (МОП) № 182 "Про найгірші форми дитячої праці". Факультативний протокол до Конвенції ООН про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії був ратифікований Україною у квітні 2003 року.
Діти, що потерпіли від торгівлі людьми, у більшості випадків позбавлені свободи пересування, можливості спілкуватися з іншими й контактів із близькими. Шляхи звільнення дітей відрізняються залежно від того, потерпіли вони від зовнішньої або від внутрішньої торгівлі людьми. Основними шляхами звільнення дітей, які потерпіли від зовнішньої торгівлі людьми, є втеча, арешт і депортація з країни, від внутрішньої торгівлі людьми, - це рішення самої дитини поїхати та прийняття босом цього рішення.

ПРОБЛЕМА СТОЛІТТЯ:
ДІТИ ІНФІКОВАНІ НА СНІД

В останнє десятиліття спостерігається суттєве збільшення числа ВІЛ-інфікованих жінок дітородного віку. Така тенденція призвела до зростання кількості дітей, народжених ВІЛ-інфікованими жінками.

За даними ВООЗ, щороку в світі народжується 600000 ВІЛ-інфікованих немовлят, у дітей СНІД є однією з 6 найбільш поширених причин смерті. Ризик перинатального зараження дитини, народженої ВІЛ-інфікованою матір’ю, складає від 20 до 50 відсотків в залежності від географічного регіону, в зв’язку з чим проблема ліквідації передачі інфекції від матері до дитини залишається гостро актуальною. Наразі велика кількість науково-дослідних груп знаходяться в пошуку безпечної, нетоксичної, доступної альтернативи антиретровірусної терапії. Розвиток ВІЛ-інфекції у дітей проходить інакше ніж у дорослих. Це є суттєвим і для догляду, і для лікування дитини. У немовлят, інфікованих ВІЛ під час вагітності чи пологів, розвиток ВІЛ-інфекції може проходити швидше, і без лікування досить великий ризик того, що дитина серйозно захворіє вже в перші роки життя.Також ВІЛ-інфіковані діти повільніше розвиваються і статеве дозрівання у них починається пізніше, однак в цілому ВІЛ-позитивні діти розвиваються нормально. Як і для дорослих, головні аналізи для дітей, що живуть з ВІЛ, - імунний статус та вірусне навантаження. Однак у дітей імунна система сформована не до кінця, тому і результати цих аналізів у них відрізняються від результатів у дорослих.

У ВІЛ-позитивних дітей вірусне навантаження може збільшиться до надвисокого рівня (більше 1 мільйону копій/мл) і поступово знижуватися протягом перших років життя. Точну причину цього явища поки не вдалося визначити. Це відрізняє дітей від дорослих, чиє вірусне навантаження в нормі знижується до відносно низького рівня (близько 20000 копій/мл) протягом перших місяців після інфікування ВІЛ. Використовуючи аналіз на імунний статус та вірусне навантаження можна отримати уявлення про розвиток захворювання у дітей, хоч це значно складніше, ніж у дорослих. Лікарі розраховують ризик того, що дитина захворіє, враховуючи вік, імунний статус та вірусне навантаження.Антиретровірусні препарати можуть використовуватися для лікування ВІЛ-інфекції у дітей. Хоч їх дія для дитячого організму не так вивчена, як у дорослих, наразі існує чимало даних про це. Менше з тим, як і у дорослих, у дітей терапія може бути пов’язана з неприємними побічними діями і для її ефективності терапію необхідно приймати правильно.Антиретровірусна терапія має призначатися дітям до того, як їх імунна система буде сильно пошкоджена і вони стануть вразливими перед серйозними, смертельно небезпечними хворобами.

Для дорослих цей момент зазвичай приходить за імунного статусу нижче 200 клітин/мл. Для дітей цифри можуть бути іншими. Для дітей у віці до 12 місяців, імунний статус 750 клітин/мл дорівнює «дорослим» 200. Для дітей від року до п’яти – ця цифра складає 500 клітин/мл. Після шести років, як і у дорослих, про серйозне пошкодження імунної системи говорить імунний статус від 200 клітин/мл і нижче. Деякі лікарі використовують в якості основного орієнтиру відсоткову кількість клітин.

Нещодавно американські вчені з Інституту вакцин при університеті Дьюка вперше виявили в грудному молоці речовину, яка захищає немовлят від зараження ВІЛ-інфекцією. Виявилося, білок грудного молока тенасцин-С (TNC) зв’язує і нейтралізує небезпечний вірус, захищаючи тим самим немовлят від потенційного ризику зараження.

ВІЛ-позитивні діти можуть жити нормальним і, за адекватного лікування, здоровим життям. Менше з тим, як і ВІЛ-позитивні дорослі, в житті вони часто лишаються один на один з відчуженням суспільства, переживають сум, втрати, бояться хвороби і смерті. Не існує однозначної відповіді щодо того, як допомогти дитині пережити ці труднощі.

В більшості випадків батькам знадобиться допомога соціального працівника або психотерапевта, який спеціалізується на роботі з дітьми. Окрім психологів, інші спеціалісти, наприклад, лікарі, медсестри, можуть виявитися опорою для ВІЛ-інфікованої дитини.

Як говорити з дитиною про СНІД?

Розмова про СНІД стане основою для розмови про безпечну поведінку стосовно ВІЛ, а отже, допоможе захистити вашу дитину, коли вона виросте. Дивлячись телевізор, читаючи журнали, спілкуючись із друзями, дитина отримує різну, найчастіше неправдиву інформацію. Якщо не почати обговорювати з нею важкі питання якомога раніше, хтось інший, можливо не найкращий кандидат, візьме це завдання на себе. Багато батьків відмовляють своїм дітям у достовірній інформації, оскільки їм здається, що ця інформація не відповідає тим моральним і духовним принципам, які вони хочуть прищепити своїм дітям. Безпека вашої дитини вимагає, щоб ви перебороли свій страх перед «делікатними» темами й донесли до дитини те, що може захистити її в майбутньому.

Намагайтесь не втратити момент, починайте обговорювати з дітьми проблеми ВІЛ та СНІДу з раннього віку і приділяйте цьому стільки часу, скільки необхідно. Численні дослідження і спостереження експертів говорять про те, що маленькі діти звертаються за інформацією в першу чергу до батьків. Коли ж дитина стає підлітком, їй важливо відчути свою незалежність і за порадою вона звернеться до друзів або літератури і періодики. І якщо до того моменту батьки вже надали їй інформацію про проблему, ніхто не зможе ввести її в оману невірними відомостями або відсутністю тих цінностей, які ви встигли прищепити дитині.

Не треба чекати, що дитина сама звернеться до вас зі своїми питаннями і тривогами. Немає нічого жахливого в тому, щоб заговорити з дитиною про СНІД за власною ініціативою. Телебачення і фільми постійно дають нам чудові нагоди для цього. Ваша дванадцятирічна донька подивилася серіал, в якому молода героїня завагітніла? Можна запитати у неї, що вона думає про сюжет. Заразом можна з'ясувати, як вона ставиться до поведінки, що може призвести до небажаної вагітності. Одне або два питання можуть перерости у цілу розмову, яка, можливо, вплине на все подальше життя дівчинки. Зрозуміло, що розмовляючи з дитиною, потрібно використовувати тільки ті слова, які вона зможе зрозуміти. Якщо ви пояснюєте шестирічному маляті, що таке СНІД, то вживання таких слів, як "трансмісія" і "лімфоцити" навряд чи полегшить ваше завдання. Кращий вихід - заздалегідь скласти словник коротких слів і прямих пояснень.

Батькам, у яких декілька дітей, варто говорити з ними окремо, навіть про один і той самий предмет. Чому? Діти різного віку перебувають на різних стадіях розвитку, що означає, що їм потрібний різний обсяг інформації, вони мають різний словниковий запас і їх цікавлять різні питання. Крім того, старша дитина напевно буде домінувати в дискусії, а молодша так і не зможе висловитися.

Діти будь-якого віку хочуть, щоб дорослі обговорювали з ними складні питання. Проте, дитина звернеться із запитанням, тільки якщо буде відчувати, що зможе це зробити безкарно. Тільки батьки можуть створити атмосферу відкритості, у якій дитина може поставити будь-яке питання про будь-що, не боячись за наслідки. Як саме створити таку атмосферу? Почати треба з підтримки, розуміння і заохочення. Наприклад, якщо ваша дитина запитала: "Скільки людей у світі хворіють на СНІД?" - намагайтеся не відповідати: "Не знаю, доїдай обід". Навіть якщо ви дуже заклопотані, ви завжди можете відповісти: "Це цікаве питання, але я не знаю. Давай спробуємо з'ясувати". Не слід турбуватися, що дитина втратить повагу до вас, якщо зрозуміє, що ви не знаєте всього на світі. Це не так. Діти зрозуміють і "Я не знаю", і "Давай з'ясуємо". Для них така відповідь набагато краще відмовок, які батьки так люблять пропонувати замість відповіді.

Дитина будь-якого віку заслуговує того, щоб відповіді на її запитання були чесними. У протилежному випадку дитині буде складно довіряти вам. Якщо ви не дасте відповідь на питання прямо, то для того, щоб заповнити прогалини в інформації, діти підключать свою фантазію, а ілюзії можуть виявитися більш небезпечними, ніж та реальність, яку ви намагаєтеся приховати.

Ми можемо обговорювати або не обговорювати з дитиною деталі певних ситуацій, але не слід залишати занадто великі прогалини в її уявленнях. Вам може дуже не сподобатися те, яким чином діти одержать свої знання.

Поговоріть про це ще раз... І ще раз

Більшість дітей і підлітків можуть засвоїти лише невелику частину інформації з однієї розмови. Саме тому необхідно почекати якийсь час, а потім запитати дитину, чи пам'ятає вона вашу розмову. Це допоможе вам виправити помилки й нагадати про те, що дитина встигла забути.

Нарешті, намагаючись дізнатись про все, що їм цікаво, діти часто ставлять одні й ті самі запитання безліч разів, чим часто нервують батьків. Не бійтеся починати розмову знову й знову. Ваше терпіння піде на користь вашій дитині.

Дайте дитині інформацію точну і відповідну її віку. Маленьким дітям можна сказати: "СНІД - це така хвороба, через яку людям стає дуже погано. Вона з'являється через ВІЛ, це такий вірус, тобто маленька клітинка, яку навіть не можна побачити". Пізніше дитина буде готова до більш докладної інформації: "У твоєму тілі мільярди клітин. Деякі клітини, які називаються Т-лімфоцити, допомагають тобі залишатися здоровим, захищаючи тебе від інфекцій. Але якщо у твоє тіло потрапляє вірус, що називається ВІЛ, то він поступово вбиває Т-лімфоцити. Через кілька років організм втрачає захист перед інфекціями, і тоді людина може захворіти на СНІД".
Дитячі уявлення про СНІД часто бувають зовсім невірними. Важливо якомога раніше розвіяти всі хибні уявлення. Наприклад, шестирічна дівчинка, граючи надворі, розбиває коліно, а інша дитина говорить їй, що тепер вона може захворіти на СНІД. Батьки можуть пояснити їй: "Ні, ти не захворієш на СНІД, його викликає ВІЛ, а ВІЛ не може потрапити в організм, якщо лише розбити коліно. Це може статися тільки тоді, коли кров людини з ВІЛ потрапляє в кров людини без ВІЛ. Розумієш?" І не забудьте, що до подібної розмови доведеться повертатися у майбутньому. Одна розмова не зможе сформувати у дитини чітке уявлення з такого складного питання.

Деякі дорослі дотепер вірять, що проблема СНІДу стосується тільки представників певних "груп ризику" і зовсім не має стосунку до їхніх дітей. Не дозволяйте власним забобонам стати загрозою безпеки власної дитини. Переконайтеся, що ваша дитина має достатній рівень знань про СНІД та передачу ВІЛ і що ви самі маєте досить інформації про це. Ці знання дитина має отримати до того, як вона зіткнеться з реальною загрозою передачі ВІЛ у майбутньому.

Питання та відповіді для дітей

Що таке СНІД?
СНІД - це дуже серйозна хвороба. Вона викликається маленькою невидимою істотою - вірусом, що називається ВІЛ. Організм людини має захисників, які охороняють його від різних мікробів. Навіть якщо ти занедужав, твої захисники борються з інфекцією та намагаються допомогти тобі одужати якнайшвидше. ВІЛ може вбивати цих захисників, і тоді організм стає беззахисним перед мікробами. Коли таке трапляється, людина починає дуже сильно хворіти. Це називається СНІД. Якщо у людини в організмі ВІЛ, у неї може й не бути СНІДу, тобто вона може почувати себе здоровою.

У кого буває СНІД?
СНІД буває тільки у тих людей, в організм яких потрапив ВІЛ. ВІЛ передається лише тоді, коли деякі рідини з тіла однієї людини, у якої є ВІЛ, потрапляють в організм іншої. Цього не відбувається, якщо ти просто доторкаєшся до людини, у якої є ВІЛ, або користуєшся з нею одними речами. Так що тобі немає про що турбуватися. ВІЛ не можна підхопити, як застуду.

А у дітей буває СНІД?
У деяких дітей дійсно може бути СНІД. Якщо у мами є ВІЛ (вірус, що може викликати СНІД), то іноді він передається дитині при народженні. Багато років тому, коли діти з різними хворобами лягали в лікарню і їм переливали кров, їм іноді передавався ВІЛ. Зараз такого більше не трапляється. Зазвичай ВІЛ буває тільки у дорослих. Коли ти сам станеш дорослим, у тебе буде можливість захистити себе.

Як можна зрозуміти, що у людини ВІЛ?
Ти не зможеш ніяк довідатися про це. У будь-якої людини, незалежно від того, який у неї вигляд, може бути ВІЛ. Тільки сама людина, у якої є ВІЛ, може вирішувати, чи буде вона розповідати про це кому-небудь. Є у людини ВІЛ чи ні, можна з'ясувати, тільки якщо вона перевіриться у лікаря. Абсолютно різні люди заражуються ВІЛ, і це не означає, що вони погані або якісь особливі. Важливо знати, що є способи захистити себе від ВІЛ, і в тебе це вийде.

ЯКЩО ДИТИНА СМОКЧЕ ПАЛЕЦЬ

Як ставитися до звички дитини смоктати палець? Коли малюк втомився і хоче спати, коли йому нудно або сумно, він часто тягне в рот руки. Смоктальний рефлекс - один з найбільш древніх (первинних) рефлексів у ссавців, до яких відноситься і людина. З моменту народження найбільше задоволення немовля отримує від їжі, яка потрапляє в організм через рот. Перше близьке знайомство з навколишнім світом теж відбувається за допомогою рота, як тільки дитина зрозуміла, що рукою можна взяти предмет, вона тягне його в рот.

Приблизно до півтора років дитина робить так з усіма предметами. Смоктання пальця, пустушки, ковдри і будь-яких інших предметів, крім пляшечки з їжею або грудей (тобто джерел їжі) - справа життєва". Процес смоктання заспокоює, а дитинi важко знайти для цього інші способи, вона їх не знає. Тому смоктання пальця цілком природне для раннього періоду життя явище.

Прощавайте, груди. На початку життя дитина сприймає маму, як частину себе, для малюка природно заспокоюватися і втішатися за допомогою грудей. До року малюк починає розуміти, що мама - окремо і він - окремо. Вперше усвідомивши це вiдокремлення, дитина починає турбуватися. Це - тривога розставання, і вона нормальна. У цей період діти іноді знову просяться до мами на ручки, не хочуть йти ні до кого іншого, бояться чужих, плачуть при зустрічі з незнайомими або коли мами нема. Коли дитина звикається з цим фактом, вона починає шукати інші способи заспокоєння. Малюк потребує постійної втіхи, коли йому погано або, наприклад, перед сном. На початку життя мамині груди - універсальний засіб заспокоєння, але з часом дитина починає розуміти, що вони їй не належать, а палець - власний. Хоча є діти, які відразу починають смоктати іграшку або щось ще. Вважається, що вміння заспокоїти себе (використовуючи для втіхи палець, іграшку, ковдру, рукавицю) - певна ознака самостійності.

Пустушка або палець? З точки зору психології, це неважливо. Пустушку дитина розглядає, як частину себе, тому прихильність до неї досить часто перетворюється в шкідливу звичку. Пустушку простіше смоктати на людях. Палець, гойдаючись на гойдалках, в рот не візьмеш - незручно, і це заняття дуже інтимне. Незрозуміло чому, але, зазвичай, діти не смокчуть пальці в громадських місцях. Якщо малюк активно смокче палець після 3-3,5 років, батькам варто замислитися, що заважає йому знайти інший спосіб заспокоєння.

Звичка до пустушки найчастіше виникає з народження (паралельно зі звичкою до грудей або пляшки), і бажано розлучитися з нею до двох років. Багатьох батьків хвилює, чи не може заборона на пустушку спровокувати перехід до смоктання пальця? Зовсім не обов'язково, хоча іноді таке відбувається. Якщо пустушку забрати різко, потреба в смоктанні не відпаде, і дитина буде шукати адекватну заміну. Палець в цьому випадку виявиться дуже до речі. До 6 місяців пустушка, зазвичай, не виконує заспокійливої функції, скоріше, задовольняє сильний смоктальний рефлекс, який з часом зменшується. Лише пізніше вона починає заспокоювати - по старій пам'яті. Тому, навіть якщо з годуванням грудьми все в порядку, дитині можна і потрібно давати пустушку, інакше вона постійно буде, як кажуть, "висіти на грудях", хоча і не голодна.

Чому зроблений крок назад? Регресивною називається поведінка, характерна для більш ранніх етапів психічного розвитку людини (дитини), ніж той, на якому вона знаходиться у відповідності з хронологічним віком (наприклад, дитина у віці п'яти років веде себе так, ніби їй два роки). Регресивна поведінка найчастіше проявляється у малюків в періоди стресів і труднощів (навіть дорослі від злості плачуть, як діти, або починають нити і вередувати). Нічого страшного в цьому немає, але, як кажуть, все добре в міру. Повернення до инфантильної поведінки на тривалий період часу не призводить ні до чого хорошого і межує з патологією.

Діти можуть регресувати при розлученні батьків (частий випадок, свого роду, захисна та ефективна реакція на якийсь період часу); якщо дорослі застосовують до них фізичну силу (б'ють); якщо хочуть отримати бажане (скиглять, як немовлята); якщо в сім'ї народжується ще одна дитина (старші діти починають вести себе, як маленькі, іноді просять груди або смокчуть палець).

Допоможіть дитині. Активне і постійне смоктання пальців після 4-5 років (якщо в житті дитини не відбулося жодних серйозних змін) можна розглядати, як не відповідний віку тип поведінки. Це привід для занепокоєння та звернення до фахівців. Щоб пізнього смоктання пальця не виникло, дорослі можуть допомогти дитині навчитися заспокоюватися самостійно і самі повинні заспокоювати її, коли їй погано. Часто батьки говорять впавшому малюкові: "Ну що ти плачеш?! Це ж не боляче!" Реагуючи таким чином, дорослі заперечують його почуття: дитині боляче, а мама каже, що це не так. Розбіжність думок приводить його в замішання і ще більше засмучує. Якщо дорослі не пропонують нічого, щоб якось зменшити її фізичну і душевну біль, дитина виконує батьківську установку - заспокоюється, як може (смокче палець). В такому випадку є шанс, що малюк довго не позбудеться цієї звички або буде робити щось таке, що не відповідає віку.

Не бійтеся дитячих звичок. Смоктати палець і так заспокоюватися, наприклад, при засипанні - звичка не з кращих, але з часом вона може бути замінена (дитина сама знаходить заміну або батьки допомагають: улюблена іграшка, казка на ніч, тиха і приємна музика).

Як відучити? У якому віці варто починати відучувати дитини смоктати палець, зрозуміло, але залишилося без відповіді головне питання, яке хвилює багатьох мам, - як це зробити? І головне, як зробити це психологічно безболісно? Що запропонувати маляті натомість? Будь-яке відучення від чого б то не було краще проводити у формі гри і, що важливо, поступово і з позитивним настроєм. Наприклад, спробуйте одушевити пальчик, який дитина смокче, пожаліти його: "Дивися, який він став тоненький, а він теж хоче рости, як і ти". Важливо запропонувати дитині щось взамін, показати інший спосіб заспокоїти себе - пухнасту іграшку, м'яку ковдра, приємну музику та інше. Нехай малюк сам вибере, що йому до смаку.

Гірчиця й перець не допоможуть! Всі чули про мам, які, щоб відучити дитину від шкідливої звички, мазали палець гірчицею, перцем, гіркими ліками (і робили це не кілька днів, а місяці). Але як тільки вони припиняли боротьбу, палець моментально повертався в рот, а дитина ставала ще впертішою. Так що не варто мазати дитячі ручки якоюсь гидотою. По-перше, дитина відчуває біль і сильні неприємні відчуття (в якійсь мірі, такі дії батьків - це насильство над особистістю). А по-друге, діяти таким чином - безглуздо. Не палець смоктати, так робити щось ще, щоб заспокоїтися, малюк буде обов'язково. Може бути, батькам варіант здасться більш прийнятним, а суть його буде та ж.

Пам'ятайте: якщо дитина активно смокче палець до трьох років, це нормально. Бажано, щоб потім палець поступово замінила іграшка або щось ще, що не є частиною його. Хоча в складних ситуаціях або при стресі деякі діти можуть смоктати палець до 6-7 років. І це теж нормально. Так що не поспішайте діставати гірчицю з холодильника! Смоктання пальця не заподіє шкоди психічному здоров'ю, а неадекватне ставлення батьків до цієї звички може зробити дитину неспокійною.

До вашого відома. Кілька слів на захист соски. Коли у дитини з'являються зуби, звичка смоктати великий палець може перешкодити нормальному розвитку ротової порожнини і привести до деформацій щелеп. Смоктання соски-пустушки менше деформує зростаючі зуби, ніж смоктання пальців. У дітей, які смокчуть палець, передні верхні зуби часто виступають вперед, а передні нижні зуби ростуть трохи назад. Чим довше дитина смокче палець, тим більше зміщуються зуби. Зсув зубів в значній мірі залежить від положення, в якому знаходиться палець дитини в роті. Але ці зміни відбуваються лише з молочними зубами. Стоматологи стверджують, що смоктання пальця не робить ніякого впливу на постійні зуби, які починають рости приблизно в 6 років.

А чим краще дорослі? Палець ми, звичайно, не смокчемо, але замінюємо цей процес ще гіршими звичками, наприклад, куримо чи гриземо в задумі ручку.
Не варто обсмикувати і карати дитину, якщо вона любить смоктати палець, адже це заняття її заспокоює. Років до трьох не варто навіть хвилюватися. Якщо ця звичка залишилася у дитини після п'яти років, якщо вона постійно і активно смокче палець, звичайно, варто почати відучувати її. Робити це треба поступово, без негативних емоцій. Придивіться і постарайтеся зрозуміти, що ще заспокоює малюка, допомагає йому розслабитися, і поступово замініть цим смоктання пальців.

Поговоріть з дитиною, підтримайте її, якщо вона сама вирішила відмовитися від цієї звички, придумайте казку, гру на цю тему. Не виймайте палець у неї з рота. Краще відволікайте дитину іграшками. Пальчикові ігри теж можуть допомогти дитинi позбутися цієї звички. Адже грати з мамою в "добре" куди цікавіше і веселіше, ніж сидіти одному і смоктати палець. Відучувати дитину від соски і пустушки теж треба поступово. Якщо дитина користувалася пустушкою регулярно, а її раптово забрали, швидше за все, вона стане смоктати палець. Ні в якому разі не слід докоряти або піддражнювати. Негативна увага може тільки посилити звичку. Ні за яких обставин не слід застосовувати фізичну силу, наприклад, бити по пальцю, це не метод виховання в цивілізованому суспільстві.